Ми — сусіди. Він вірить у Бога, ходить до церкви й навіть збирається стати священиком. Він такий смішний — незграбний, несучасний, завжди захоплений, збентежений. У нього дивовижні очі — волошкові, глибокі й сумні.

Здавалося б, що спільного може бути у мене, дівчини-вогню, з цим тихим хлопцем? Проте ми просиджуємо разом цілі вечори, розмовляємо. Наша дружба почалася з того, що я взялася писати курсову з історії Церкви, а він зголосився мені допомагати.

Здається, я йому подобаюся. Він ніяковіє від жартівливих натяків моєї старшої сестри, а наступного дня знову приходить і сидить до пізнього вечора… «Паніматка», — дражнить мене сестра, і від цього жарту ми обидві регочемо до сліз.

Вікна — навстіж. Аромат бузку, змішаний із запахом мокрого асфальту, туманить голову. Думати про навчання, сесію… Неможливо! Впурхую до нього в квартиру: «Ходімо в парк!» — «Не можу. Сьогодні субота — Всенічна». На мить завмираю в заціпенінні. Ну чому, чому він такий?!

Однак цікавість і пристрасть до експериментів беруть верх — плентаюся з ним до церкви на Всенічну. Пишність оздоблення і гарний спів ненадовго беруть гору: на очах сльози, каюсь у своїй несерйозності. Але вже через чверть години з тугою дивлюся у відчинене вікно — там травень… А що він? Сама увага. «Як свічечка», — відзначаю подумки.

Нарешті служба закінчилася. Забуто тяжке стояння, на душі світло. Він посміхається. «Який чудовий вечір, природа немов вторить службі…» Вторить? Природа вторить службі? Господи, які ми різні!

Осінь

Він уже навчається в семінарії. На мені яскрава куртка, наймодніші брюки, а з-під елегантного капелюшка в’ється старанно накрученими локонами довге волосся. У Лаврі на мене всі обертаються.

Який він радий зустрічі, як пасує йому новенький чорний семінарський кітель… Швидко й дипломатично виводить мене за межі монастиря. «Який на тобі одяг!» — «Не подобається?» — «Дуже подобається, але в Лаврі цього не зрозуміють».

Блукаємо занедбаним парком, потопаючи в заметах жовтого й червоного осіннього листя, розкидаємо його ногами, збираємо букети.

Узимку він приїжджав додому рідко, заскакував на якісь 10-15 хвилин і знову зникав. «Ось і скінчилася наша… наша дружба», — думалося мені. Лише іноді по неділях він кликав мене в Лавру, і все ставало як раніше — жарти, спогади і розмови…

Ранній недільний ранок. Надягаю єдину в моєму гардеробі спідницю до п’ят, пов’язую на голову хустку. «На кого ти схожа?!» — сміються батьки. А я їду до нього… Могутні куполи давніх соборів, як атланти, підтримують низьке сіро-блакитне небо. Гучно, розмірено вдаряє дзвін…

Багато чого було пережито, передумано цієї сніжної зими. Потім була перша сповідь, перший Великий піст, перший — справжній — Великдень.

І знову травень. Сиджу біля відчиненого вікна, не в змозі відірватися від весняного алегро. Дзвінок у двері. На порозі — він, гарний, у вишиванці. «Просто як наречений, тільки квітів бракує», — усміхнулася я в душі.

Минула годинка, друга. Ось зараз доп’є чай і почне прощатися… «До речі, я хотів тебе про щось просити, власне, того й прийшов». То ось навіщо він прийшов — боляче кольнуло серце. Але він перервав мої гіркі думки м’яким і тихим голосом: «Виходь за мене заміж…»

Ольга, з ел. пошти

З архіву газети “Сім’я і дім”